Міра і мапа місячних течій
Розділ 1: Черепаха, що чула приплив
Міра знала стару коралову бібліотеку краще за багатьох дорослих пірнальників. Вона пам'ятала, які мушлеві двері відчиняються з гудінням, які перлинні лампи блимають перед дощем і який стіл любить, коли його витирають найм'якшою губкою. Та цього ранку море зітхало так дивно, що навіть книжки з мушель тихенько тремтіли. Біля входу до місячного басейну Міра знайшла Пелло, бірюзову черепашку з півмісяцем на панцирі, заплутану в срібних водоростях. Вона вже хотіла швидко розрізати петлі, але Пелло тричі постукав ластом і завмер. Міра прислухалася. У стукіт вплітався ритм течії: водорості тримали його не зі злості, а тому що десь за рифом щось тягнуло море надто сильно. Міра звільняла петлю за петлею, повторюючи терплячий ритм Пелло. Коли черепашка попливла, вона штовхнула підлогову плитку. Під нею засвітилася мапа з місячного світла, а на краю мапи мерехтіло загублене китеня.
Розділ 2: Бібліотека, що відповідала тихо
Усередині бібліотеки мапа місячних течій яснішала лише тоді, коли Міра ставала тихою. Варто було їй поспішити, і лінії розпливалися. Старенький бібліотекар Сава, мудрий восьминіг, пояснив: море не любить гучних наказів, коли хтось наляканий. Йому потрібне уважне слухання. Міра поклала долоні на кам'яний стіл і помітила дрібниці: полиця скрипнула на захід, лампа блимнула двічі, а панцир Пелло світився щоразу, коли шлях китеняти наближався до темної ущелини. Сава дав їй мушлю, що могла не перекрикувати страх, а лагідно відповідати йому. Вони вивчили три ноти: ми тебе чуємо, зачекай на нас, іди за місяцем. Міра хотіла кинутися вперед, та Пелло торкнувся її рукава. Допомога починається не з поспіху, а з того, щоб прийти тихіше за чужий страх.
Розділ 3: Там, де течія вела додому
Надворі вода стала темно-синьою, коли Міра й Пелло попливли за мапою. Біля темної ущелини китеня тремтіло поруч зі скляними коралами й боялося перетнути срібний потік. Міра могла б наказати йому плисти, але згадала, як мапа тьмяніла від поспіху. Вона заграла три м'які ноти: ми тебе чуємо. Китеня відповіло тремким гулом. Пелло повільно показав безпечний вигин, Міра додала дві ноти: зачекай на нас. Остання ясна нота підняла місячну течію, мов стрічку. Китеня рушило, бо більше не почувалося самотнім у своєму страху. За рифовою аркою з'явилися великі кити, і їхня пісня розплутала море. Міра повернулася без скарбу, зате з новою сміливістю: спершу чути, а вже потім вирішувати, як допомогти.